Пленум ВСУ про визнання правочинів недійсними

ПЛЕНУМ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ

                        П О С Т А Н О В А

                         06.11.2009  N 9
 

                   Про судову практику розгляду
                   цивільних справ про визнання
                      правочинів недійсними
 

     З метою забезпечення правильного та  однакового  застосування
судами  законодавства  при  розгляді  цивільних справ про визнання
правочинів   недійсними   Пленум    Верховного    Суду     України
П О С Т А Н О В Л Я Є дати судам такі роз'яснення:

     1. Цивільні відносини щодо недійсності правочинів регулюються
Цивільним кодексом України (  435-15  )  (далі  -  ЦК),  Земельним
кодексом   України   ( 2768-14 ),   Сімейним    кодексом   України
( 2947-14 ),  Законом  України  від 12 травня 1991 року N 1023-XII
( 1023-12  ) "Про захист прав споживачів" (в редакції Закону від 1
грудня 2005 року N 3161-IV ( 3161-15 )),  Законом  України  від  6
жовтня  1998  року  N  161-XIV  (  161-14  ) "Про оренду землі" (в
редакції Закону від 2 жовтня 2003 року N 1211-IV ( 1211-15  ))  та
іншими актами законодавства.

     При розгляді справ про визнання  правочинів  недійсними  суди
залежно  від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми
матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на
підставі цих норм вирішувати справи.

     2. Судам необхідно враховувати,  що згідно із статтями 4,  10
та 203 ЦК ( 435-15 ) зміст правочину не може суперечити ЦК,  іншим
законам України, які приймаються відповідно до Конституції України
(  254к/96-ВР  )  та   ЦК,   міжнародним   договорам,   згода   на
обов'язковість   яких   надана   Верховною  Радою  України,  актам
Президента України,  постановам Кабінету Міністрів України,  актам
інших  органів  державної влади України,  органів влади Автономної
Республіки Крим у випадках і в  межах,  встановлених  Конституцією
України та законом, а також моральним засадам суспільства.

     Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших,
крім  актів  цивільного законодавства,  нормативно-правових актів,
прийнятих відповідно до Конституції України ( 254к/96-ВР ) (статті
1, 8 Конституції України).

     Відповідність чи    невідповідність     правочину     вимогам
законодавства  має  оцінюватися судом відповідно до законодавства,
яке діяло на момент вчинення правочину.

     3. При  розгляді  спору  суд  може   ухвалити   рішення   про
тлумачення  змісту правочину лише на вимогу однієї або обох сторін
правочину чи їх правонаступників (стаття 213 ЦК ( 435-15 ), стаття
37  Цивільного процесуального кодексу України ( 1618-15 ),  далі -
ЦПК) в порядку позовного провадження.

     4. Судам відповідно до статті 215 ЦК  (  435-15  )  необхідно
розмежовувати  види  недійсності правочинів:  нікчемні правочини -
якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219,
частина  перша  статті  220,  частина  перша статті 224 тощо),  та
оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але
одна   із  сторін  або  інша  заінтересована  особа  заперечує  їх
дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті
222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК тощо).

     Нікчемний правочин є  недійсним  через  невідповідність  його
вимогам   закону   та  не  потребує  визнання  його  таким  судом.
Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням
суду.

     5. Відповідно  до  статей  215  та  216  ЦК  (  435-15 ) суди
розглядають  справи  за  позовами:   про   визнання   оспорюваного
правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про
застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

     Вимога про   встановлення   нікчемності   правочину  підлягає
розгляду в разі наявності відповідного  спору.  Такий  позов  може
пред'являтися   окремо,  без  застосування  наслідків  недійсності
нікчемного правочину. У цьому разі в резолютивній частині судового
рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому.

     Вимога про застосування наслідків недійсності правочину  може
бути  заявлена  як  одночасно  з вимогою про визнання оспорюваного
правочину недійсним,  так і у вигляді самостійної  вимоги  в  разі
нікчемності  правочину  та  наявності  рішення  суду  про визнання
правочину  недійсним.  Наслідком  визнання  правочину   (договору)
недійсним не може бути його розірвання, оскільки це взаємовиключні
вимоги.

     Якщо позивач   посилається   на   нікчемність  правочину  для
обґрунтування іншої заявленої вимоги,  суд не вправі посилатися на
відсутність   судового   рішення   про   встановлення  нікчемності
правочину, а повинен дати оцінку таким доводам позивача.

     Відповідно до  статей  215  та  216  ЦК ( 435-15 ) вимога про
визнання оспорюваного  правочину  недійсним  та  про  застосування
наслідків  його  недійсності,  а  також  вимога  про  застосування
наслідків недійсності нікчемного правочину може бути  заявлена  як
однією  зі  сторін правочину,  так і іншою заінтересованою особою,
права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

     6. Вимоги про визнання  оспорюваного  правочину  недійсним  і
застосування   наслідків   його   недійсності,   про  застосування
наслідків  недійсності  нікчемного   правочину   розглядаються   у
позовному  провадженні в порядку цивільного судочинства відповідно
до вимог статті 15 ЦПК ( 1618-15 ).

     За цими  ж правилами розглядаються зазначені вимоги і в разі,
якщо стороною правочину є суб'єкт владних повноважень,  крім вимог
про визнання недійсним адміністративного договору.

     7. Правочин  може  бути  визнаний  недійсним  лише з підстав,
визначених законом,  та із  застосуванням  наслідків  недійсності,
передбачених законом.

     У разі якщо під час розгляду  спору  про  визнання  правочину
недійсним   як   оспорюваного   та   застосування  наслідків  його
недійсності  буде  встановлено  наявність  підстав,   передбачених
законодавством,  вважати такий правочин нікчемним,  суд,  вказуючи
про нікчемність такого правочину,  одночасно  застосовує  наслідки
недійсності нікчемного правочину.

     За змістом статті 216 ЦК ( 435-15 ) та виходячи із  загальних
засад  цивільного  законодавства  суд  може  застосувати з власної
ініціативи  реституцію  як   наслідок   недійсності   оспорюваного
правочину.   Інші   наслідки  недійсності  оспорюваного  правочину
(відшкодування  збитків,  моральної  шкоди  тощо)  суд  застосовує
відповідно до статті 11 ЦПК ( 1618-15 ).

     Судам необхідно  враховувати,  що  виконання  чи  невиконання
сторонами зобов'язань,  які виникли з правочину, має значення лише
для визначення наслідків  його  недійсності,  а  не  для  визнання
правочину недійсним.  У разі якщо правочин ще не виконаний,  він є
таким,  що не створює жодних юридичних  наслідків  (частина  перша
статті 216 ЦК ( 435-15 )).

     8. Відповідно  до  частини  першої  статті  215 ЦК ( 435-15 )
підставою   недійсності   правочину   є   недодержання    стороною
(сторонами) вимог,  які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент
вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який
не вчинено.

     У зв'язку з цим судам необхідно  правильно  визначати  момент
вчинення правочину (статті 205 - 210, 640 ЦК ( 435-15 ) тощо).

     Зокрема, не  є  укладеними  правочини  (договори),   у   яких
відсутні   встановлені  законодавством  умови,  необхідні  для  їх
укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору;  не
отримано акцепт стороною,  що направила оферту; не передано майно,
якщо відповідно до законодавства для вчинення  правочину  потрібна
його  передача тощо).  Згідно із статтями 210 та 640 ЦК ( 435-15 )
не є вчиненим також правочин у разі  нездійснення  його  державної
реєстрації, якщо правочин підлягає такій реєстрації.

     Встановивши ці обставини,  суд відмовляє в задоволенні позову
про  визнання правочину недійсним.  Наслідки недійсності правочину
не застосовуються до правочину, який не вчинено.

     Рішенням суду  не  може  бути  зобов'язано  сторони здійснити
державну реєстрацію правочину,  оскільки це  суперечить  загальним
засадам  цивільного  законодавства  -  свободі  договору  (пункт 3
частини  першої  статті 3 ЦК). Норма частини третьої статті 182 ЦК
( 435-15  ) щодо можливості оскарження до суду відмови у державній
реєстрації, ухилення від державної реєстрації, відмови від надання
інформації   про   реєстрацію   застосовується   лише   щодо   дій
(бездіяльності) органів, які здійснюють таку реєстрацію.

     Вимога про   визнання  правочину  (договору)  неукладеним  не
відповідає можливим способам захисту цивільних прав та  інтересів,
передбачених  законом.  Суди  мають  відмовляти  в  позові з такою
вимогою.  У цьому разі можуть заявлятися лише вимоги,  передбачені
главою 83 книги п'ятої ЦК ( 435-15 ).

     9. Згідно  зі статтею 217 ЦК ( 435-15 ) правочин не може бути
визнаний недійсним у цілому, якщо закону не відповідають лише його
окремі  частини й обставини справи свідчать про те,  що він був би
вчинений  і  без  включення  недійсної  частини.  У   цьому   разі
відповідно  до  статті  217  ЦК суд може визнати недійсною частину
правочину,  з'ясувавши думку сторін правочину.  Якщо  у  недійсній
частині  правочин  був  виконаний  однією зі сторін,  суд визначає
наслідки його недійсності залежно від підстав, з яких він визнаний
недійсним.

     10. Реституція  як  спосіб  захисту цивільного права (частина
перша статті 216  ЦК  (  435-15  ))  застосовується  лише  в  разі
наявності  між сторонами укладеного договору,  який є нікчемним чи
який визнано недійсним.  У зв'язку з  цим  вимога  про  повернення
майна,  переданого на виконання недійсного правочину, за правилами
реституції  може  бути  пред'явлена  тільки   стороні   недійсного
правочину.

     Норма частини першої  статті  216  ЦК  (  435-15  )  не  може
застосовуватись   як   підстава   позову   про  повернення  майна,
переданого на виконання недійсного правочину,  яке було  відчужене
третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про
визнання недійсними наступних  правочинів  щодо  відчуження  цього
майна, які були вчинені після недійсного правочину.

     У цьому разі майно може бути витребувано від особи,  яка не є
стороною   недійсного  правочину,  шляхом  подання  віндикаційного
позову,  зокрема  від  добросовісного  набувача   -   з   підстав,
передбачених частиною першою статті 388 ЦК ( 435-15 ).

     Відповідно до  частини  п'ятої  статті  12  ЦК  (  435-15   )
добросовісність    набувача    презюмується.   Якщо   судом   буде
встановлено,  що набувач знав чи міг знати про наявність  перешкод
до  вчинення  правочину,  в  тому числі й те,  що продавець не мав
права відчужувати майно,  це може свідчити  про  недобросовісність
набувача  і  є підставою для задоволення позову про витребування у
нього майна.

     Рішення суду  про  задоволення  позову  про повернення майна,
переданого за  недійсним  правочином,  чи  витребування  майна  із
чужого  незаконного володіння є підставою для здійснення державної
реєстрації  права  власності  на  майно,  що  підлягає   державній
реєстрації,   за   власником,   а   також  скасування  попередньої
реєстрації  (статті 19,  27  Закону  України від 1 липня 2004 року
N 1952-IV  (  1952-15  )  "Про державну реєстрацію речових прав на
нерухоме майно та їх обмежень").

     11. Судам слід враховувати, що в разі застосування реституції
за  недійсним  договором,  у якому не встановлена вартість майна і
вона не може бути визначена виходячи з його умов,  вартість  майна
визначається  виходячи  із  звичайних  цін,  що склалися на момент
укладення договору (частина четверта статті 632 ЦК ( 435-15 )).

     12. Порушення  вимог  закону  щодо  укладення   правочину   в
письмовій  формі  є  підставою  для визнання його недійсним лише в
разі,  коли це прямо передбачено законом,  зокрема  статтями  547,
719, 981, 1055, 1059, 1107, 1118 ЦК ( 435-15 ) тощо.

     Необхідно звернути увагу судів,  що зі змісту абзацу  другого
частини  першої  статті  218  ЦК  (  435-15  )  не може доводитися
свідченням свідків не лише заперечення  факту  вчинення  правочину
або  оспорювання  окремих його частин,  а й факт його вчинення,  а
також виконання зобов'язань, що виникли з правочину. Випадки, коли
свідчення свідків допускаються як засіб доказування факту вчинення
правочину, у ЦК визначені прямо (частина друга статті 937, частина
третя статті 949 ЦК).

     13. З  підстав  недодержання  вимог  закону  про  нотаріальне
посвідчення  правочину  нікчемними   є   тільки   правочини,   які
відповідно   до  чинного  законодавства  підлягають  обов'язковому
нотаріальному посвідченню.

     Вирішуючи спір   про   визнання   правочину,   який  підлягає
нотаріальному посвідченню,  дійсним,  судам необхідно враховувати,
що норма частини другої статті 220 ЦК ( 435-15 ) не застосовується
щодо правочинів,  які підлягають і  нотаріальному  посвідченню,  і
державній  реєстрації,  оскільки  момент вчинення таких правочинів
відповідно до статей  210  та  640  ЦК  пов'язується  з  державною
реєстрацією,  тому  вони  не  є  укладеними і не створюють прав та
обов'язків для сторін.

     При розгляді таких справ суди повинні з'ясувати,  чи підлягає
правочин обов'язковому нотаріальному посвідченню,  чому він не був
нотаріально  посвідчений,  чи  дійсно  сторона  ухилилася від його
посвідчення та чи втрачена така можливість, а також чи немає інших
підстав нікчемності правочину.

     У зв'язку  з  недодержанням  вимог  закону  про   нотаріальне
посвідчення  правочину  договір  може  бути визнано дійсним лише з
підстав,  встановлених статтями 218 та 220 ЦК  (  435-15  ).  Інші
вимоги  щодо визнання договорів дійсними,  в тому числі заявлені в
зустрічному позові у справах про визнання договорів недійсними, не
відповідають   можливим   способам   захисту   цивільних  прав  та
інтересів. Такі позови не підлягають задоволенню.

     14. Судам необхідно враховувати,  що не допускається визнання
дійсним  заповіту,  який  є нікчемним у зв'язку з порушенням вимог
щодо його форми та порядку посвідчення.  У цьому разі  судам  слід
застосовувати   статтю   1257   ЦК,   оскільки  норми  глави 85 ЦК
( 435-15 ) не передбачають можливості визнання заповіту дійсним.

     15. Вимоги  про  визнання  правочину  недійсним  на  підставі
статей  221  -  223  ЦК  (  435-15 ) можуть заявлятися як батьками
(усиновлювачами),  опікуном чи піклувальником,  а  також  бабою  і
дідом   (частина  друга   статті  258  Сімейного  кодексу  України
( 2947-14 )),  так і будь-якою  заінтересованою  особою,  а  також
самою неповнолітньою особою або особою, цивільна дієздатність якої
обмежена, відповідно до частини другої статті 29 ЦПК ( 1618-15 ).

     16. Правила статті 225  ЦК  (  435-15  )  поширюються  на  ті
випадки,  коли  фізичну  особу  не  визнано недієздатною,  однак у
момент вчинення правочину особа перебувала в  такому  стані,  коли
вона  не  могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла
керувати ними (тимчасовий  психічний  розлад,  нервове  потрясіння
тощо).

     Для визначення наявності такого  стану  на  момент  укладення
правочину   суд   відповідно   до  статті  145  ЦПК  (  1618-15  )
зобов'язаний   призначити   судово-психіатричну   експертизу    за
клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину
недійсним із цих підстав вирішуються  з  урахуванням  як  висновку
судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до
статті 212 ЦПК.

     При розгляді   справ  за  позовами  про  визнання  недійсними
заповітів  на  підставі статті 225,  частини другої статті 1257 ЦК
( 435-15  )  суд  відповідно  до  статті  145  ЦПК  ( 1618-15 ) за
клопотанням  хоча  б  однієї  зі  сторін  зобов'язаний  призначити
посмертну    судово-психіатричну    експертизу.   Висновок   такої
експертизи має стосуватися стану особи  саме  на  момент  вчинення
правочину.

     17. Правочин  юридичної особи,  вчинений нею без відповідного
дозволу (ліцензії),  згідно  зі  статтею  227  ЦК  (  435-15  )  є
оспорюваним.

     Вимоги про  визнання  такого   правочину   недійсним   можуть
заявлятися як сторонами правочину, так і будь-якою заінтересованою
особою в разі,  якщо таким правочином порушено її права чи законні
інтереси,  а  також  органами  державної влади,  які відповідно до
закону здійснюють  контроль  за  видом  діяльності,  яка  потребує
ліцензування.

     18. Перелік   правочинів,   які  є  нікчемними  як  такі,  що
порушують публічний порядок, визначений статтею 228 ЦК ( 435-15 ):

     1) правочини,  спрямовані  на порушення конституційних прав і
свобод людини і громадянина;

     2) правочини,   спрямовані  на  знищення,  пошкодження  майна
фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим,
територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

     Такими є правочини,  що посягають на суспільні, економічні та
соціальні   основи  держави,  зокрема:  правочини,  спрямовані  на
використання всупереч закону комунальної,  державної або приватної
власності;  правочини,  спрямовані  на  незаконне  відчуження  або
незаконне володіння,  користування,  розпорядження об'єктами права
власності  українського  народу  - землею як основним національним
багатством,  що  перебуває  під  особливою  охороною  держави,  її
надрами,   іншими  природними  ресурсами  (стаття  14  Конституції
України ( 254к/96-ВР ));  правочини  щодо  відчуження  викраденого
майна;  правочини,  що  порушують правовий режим вилучених з обігу
або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо.

     Усі інші  правочини,  спрямовані  на порушення інших об'єктів
права,  передбачені іншими нормами публічного права,  не є такими,
що порушують публічний порядок.

     При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК ( 435-15  )  має
враховуватися  вина,  яка  виражається в намірі порушити публічний
порядок сторонами правочину або однією  зі  сторін.  Доказом  вини
може  бути вирок суду,  постановлений у кримінальній справі,  щодо
знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

     Наслідки вчинення  правочину,  що  порушує публічний порядок,
визначаються загальними правилами (стаття 216 ЦК ( 435-15 )).

     19. Відповідно до статей 229 - 233 ЦК (  435-15  )  правочин,
вчинений  під  впливом  помилки,  обману,  насильства,  зловмисної
домовленості представника однієї сторони  з  другою  стороною  або
внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним.

     Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229
ЦК ( 435-15 )),  мають існувати саме на момент вчинення правочину.
Особа  на  підтвердження  своїх  вимог  про   визнання   правочину
недійсним  повинна довести,  що така помилка дійсно мала місце,  а
також що вона має істотне значення.

     Не є  помилкою  щодо якості речі неможливість її використання
або виникнення труднощів  у  її  використанні,  що  сталося  після
виконання  хоча  б  однією  зі  сторін зобов'язань,  які виникли з
правочину, і не пов'язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не
має  правового  значення помилка щодо розрахунку одержання користі
від вчиненого правочину.

     Помилка внаслідок  власного  недбальства,  незнання закону чи
неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою  для
визнання правочину недійсним.

     20. Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку
навмисного введення іншої  сторони  в  оману  щодо  обставин,  які
впливають на вчинення правочину.  На відміну від помилки,  ознакою
обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.

     Наявність умислу  в  діях  відповідача,  істотність  значення
обставин,  щодо яких особу введено в  оману,  і  сам  факт  обману
повинна  довести особа,  яка діяла під впливом обману.  Обман щодо
мотивів правочину не має істотного значення.

     Норми статті  230  ЦК  (  435-15  )  не  застосовуються  щодо
односторонніх правочинів.

     21. При вирішенні спорів про  визнання  недійсним  правочину,
вчиненого    особою    під    впливом   насильства  (стаття 231 ЦК
( 435-15  )),  судам  необхідно  враховувати,  що  насильство  має
виражатися  в  незаконних,  однак  не  обов'язково злочинних діях.
Насильницькі дії можуть вчинятись як  стороною  правочину,  так  і
іншою особою - як щодо іншої сторони правочину,  так і щодо членів
її сім'ї, родичів тощо або їх майна.

     Факт насильства  не обов'язково має бути встановлений вироком
суду, постановленим у кримінальній справі.

     22. Для визнання  правочину  недійсним на підставі статті 232
ЦК   (   435-15  )  необхідним   є   встановлення  умислу  в  діях
представника:  представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч
інтересам  довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання,
а також наявність домовленості представника однієї сторони з іншою
стороною   і  виникнення  через  це  несприятливих  наслідків  для
довірителя.  При цьому не має значення,  чи одержав учасник  такої
домовленості   яку-небудь  вигоду  від  здійснення  правочину,  чи
правочин був вчинений з метою завдання шкоди довірителю.

     23. Правочин може бути визнаний судом недійсним  на  підставі
статті  233  ЦК  ( 435-15 ),  якщо його вчинено особою під впливом
тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах,  чим  друга
сторона  правочину  скористалася.  Тяжкими обставинами можуть бути
тяжка  хвороба  особи,  членів  її  сім'ї   чи   родичів,   смерть
годувальника,  загроза  втратити  житло  чи загроза банкрутства та
інші обставини,  для усунення або зменшення яких необхідно укласти
такий правочин.

     Особа (фізична  чи  юридична)  має  вчиняти  такий   правочин
добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки.

     Особа, яка оскаржує правочин,  має довести, що за відсутності
тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не
на таких умовах.

     24. Для визнання  правочину  фіктивним  необхідно  встановити
наявність умислу всіх сторін правочину.

     Судам необхідно враховувати,  що  саме  по  собі  невиконання
правочину  сторонами  не означає,  що укладено фіктивний правочин.
Якщо сторонами  не  вчинено  будь-яких  дій  на  виконання  такого
правочину,  суд  ухвалює  рішення про визнання правочину недійсним
без застосування будь-яких наслідків.  У разі  якщо  на  виконання
правочину  було  передано  майно,  такий  правочин  не  може  бути
кваліфікований як фіктивний.

     25. За удаваним правочином (стаття 235 ЦК ( 435-15 )) сторони
умисно   оформляють   один   правочин,   але  між  ними  насправді
встановлюються інші  правовідносини.  На  відміну  від  фіктивного
правочину,  за  удаваним  правочином  права  та  обов'язки  сторін
виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

     Встановивши під  час  розгляду справи,  що правочин вчинено з
метою   приховати  інший правочин,  суд на підставі статті 235  ЦК
( 435-15 ) має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та
вирішити спір із застосуванням норм,  що регулюють  цей  правочин.
Якщо  правочин,  який  насправді вчинено,  суперечить закону,  суд
ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання
його недійсним.

     До удаваних  правочинів  наслідки  недійсності,   передбачені
статтею  216  ЦК  (  435-15  ),  можуть  застосовуватися  тільки у
випадку,  коли  правочин,  який  сторони  насправді   вчинили,   є
нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний.

     26. Особами,   які   беруть  участь  у  справі  про  визнання
правочину недійсним, є насамперед сторони правочину.

     Нотаріуси, що посвідчували правочини, залучаються до участі у
справі як треті особи,  які не заявляють  самостійних  вимог  щодо
предмета  спору,  якщо  позивач  обґрунтовує недійсність правочину
посиланням на неправомірні дії нотаріуса.

     У разі якщо предметом правочину є майно,  яке належить особам
на праві спільної часткової власності, суд на підставі статей 358,
361  та  362  ЦК ( 435-15 ) відповідно до частини другої статті 35
ЦПК ( 1618-15 ) залучає до участі у  справі  про  визнання  такого
правочину недійсним усіх співвласників.

     Якщо предметом правочину є  майно,  яке  належить  особам  на
праві спільної сумісної власності, інші співвласники відповідно до
частини другої статті 369 ЦК ( 435-15 )  до  участі  у  справі  не
залучаються,  оскільки правочин щодо розпорядження спільним майном
вважається вчиненим за згодою всіх співвласників.  За  відсутності
такої  згоди  інші  співвласники  відповідно  до частини четвертої
статті  369  ЦК  можуть  пред'явити  позов  про  визнання   такого
правочину недійсним.

     Недотримання вимог статті 362 ЦК ( 435-15 )  у  разі  продажу
учасником спільної часткової власності своєї частки іншій особі не
є підставою для визнання правочину недійсним.  Інші співвласники у
цьому випадку вправі вимагати переведення на них прав і обов'язків
покупця.

     Згідно із  статтями  1281  та  1282  ЦК  (  435-15  ) вимоги,
пов'язані з визнанням правочинів недійсними,  можуть пред'являтися
також кредиторами спадкодавця до спадкоємців сторони правочину.  У
цьому разі спадкоємці зобов'язані задовольнити такі вимоги у межах
вартості   успадкованого   майна  за  умови  дотримання  норм  про
пред'явлення вимог (стаття 1281 ЦК).

     27. Позови про визнання недійсними правочинів щодо нерухомого
майна   та   застосування   наслідків  недійсності  пред'являються
відповідно до частини  першої  статті  114  ЦПК  (  1618-15  )  за
місцезнаходженням  майна  або основної його частини.  Кваліфікація
об'єктів як нерухомого майна  здійснюється  відповідно  до  статей
181,  190  та  191  ЦК ( 435-15 ).  При цьому за місцезнаходженням
нерухомого майна повинні пред'являтися також позови  про  визнання
недійсними  правочинів щодо нерухомого майна,  яке буде створено в
майбутньому  (щодо   інвестиційних   договорів   про   будівництво
нерухомого  майна,  договорів  про  участь  у  фонді  фінансування
будівництва тощо).

     28. До окремих видів вимог, пов'язаних з визнанням правочинів
недійсними,   встановлено  спеціальну  позовну  давність  (частини
третя, четверта статті 258 ЦК ( 435-15 )).

     Перебіг позовної  давності щодо вимог про визнання правочинів
недійсними  обчислюється  не  з  моменту  вчинення  правочину,   а
відповідно  до  частини першої статті 261 ЦК ( 435-15 ) - від дня,
коли особа довідалася або могла  довідатися  про  порушення  свого
права або про особу,  яка його порушила.  ЦК встановлено винятки з
цього  правила  щодо  окремих  вимог,   пов'язаних   з   визнанням
правочинів недійсними (частини друга, третя статті 261 ЦК).

     Відповідно до пункту 7 Прикінцевих та перехідних положень  ЦК
(  435-15  )  до  позовів  про  визнання  заперечуваного правочину
недійсним і  про  застосування  наслідків  недійсності  нікчемного
правочину,  право  на  пред'явлення  якого виникло до 1 січня 2004
року, застосовується позовна давність, встановлена для відповідних
позовів законодавством, що діяло раніше.

     29. Судам  необхідно  враховувати,  що  в силу частини другої
статті 215 ЦК ( 435-15 ) норми  закону  щодо  підстав  нікчемності
правочинів   є   імперативними.  У  зв'язку  з  цим  суди  повинні
відмовляти  у  визнанні  мирових  угод  у  справах  щодо  визнання
нікчемності  правочинів  та  застосування  наслідків як таких,  що
суперечать закону (частина п'ята статті 175 ЦПК ( 1618-15 )).

     У справах  про  визнання недійсними оспорюваних правочинів та
застосування наслідків  їх  недійсності  мирові  угоди  визнаються
судом з урахуванням вимог статті 175 ЦПК ( 1618-15 ).

     30. Заяву  про  поворот  виконання рішення суду відповідно до
статті 380 ЦПК ( 1618-15 ) в  разі  скасування  рішення  суду  про
визнання правочину недійсним можуть подати лише особи,  які беруть
участь у справі, а також особи, які набули майно за рішенням суду.

     31. У  справах   про   визнання   правочину   недійсним   без
застосування  наслідків недійсності судовий збір сплачується як із
немайнового спору. У справах про застосування наслідків недійсного
(нікчемного)   правочину  судовий  збір  сплачується  залежно  від
вартості відшукуваного майна,  щодо якого  заявляються  вимоги.  У
справах   про   визнання   правочину  недійсним  із  застосуванням
наслідків  недійсності  судовий  збір  сплачується  відповідно  до
пункту  10  частини  першої статті 80 ЦПК ( 1618-15 ) за загальною
сумою всіх вимог.

     32. Визнати такою,  що втратила чинність,  постанову  Пленуму
Верховного  Суду  України    від   28   квітня   1978   року   N 3
( v0003700-78 ) "Про судову практику в справах про  визнання  угод
недійсними"  (із  змінами,  внесеними згідно з постановами Пленуму
Верховного  Суду  України   від   25   грудня   1992   року   N 13
( v0013700-92 ) та від 25 травня 1998 року N 15 ( v0015700-98 )).

 Голова Верховного
 Суду України                                         В.В.Онопенко

 Секретар Пленуму
 Верховного Суду України                                 Ю.Л.Сенін